Зовнішня політика

Після 1969 індонезійський уряд приступив до планового розвитку економіки на основі задуманої на 25-річний термін програми, яка включала п'ять п'ятирічних планів. Політична і економічна криза 1997-1998 привів до зриву сьомого п'ятирічного плану. До стрибка світових цін на нафту (1967-1973) середньорічне зростання ВВП Індонезії визначалося значною цифрою 7,9%, причому найшвидше розвивалися фінансові структури і будівництво. З 1973 по 1981 зростання ВВП сповільнився до 7,5% в рік, лідирували той же фінансовий сектор і галузі оброблювальної промисловості. Зниження показника до 4,3% в період з 1981 по 1988 з'явилося наслідком скорочення вступів від експорту нафти і газу. З 1989 по 1996 зусиль центральних властей, направлених на розвиток експортних галузей, зумовили збільшення ВВП більш ніж на 7% в рік. Але самим вражаючим виявилося підвищення вартості послуг і числа зайнятих в третинній сфері. Середньорічний дохід на душу населення в 1997 досяг рівня 1000 дол., але рецесія, поширення безробіття і різке падіння курсу індонезійської рупії привели до зниження цього показника в 1998 до 400 дол.

Протягом більш як 100 років увага до експортних галузей була наріжним каменем економічної політики Індонезії. Голландці наприкінці ХІХ ст. стимулювали ті галузі, які забезпечували європейську фабричну промисловість сировиною, насамперед оловом, тютюном, цукром, каучуком і нафтою. Президент Сухарто з другої половини 1960-х зробив наголос на поставки нафти за кордон. Максимум поставок припадає на 1981 (22 млрд.дол.). У 1980-1986 світові ціни впали з 40 до 10 дол.за барель. У результаті експортні надходження від реалізації нафти знизилися до 8 млрд. дол. наприкінці 1980-х, після чого наступила відносна стабілізація. Деяке збільшення цін на нафту в 1990-1997 сприяв збільшенню її середньорічного експорту до 10,7 млрд.дол. Прагнення держави розширити виробництво і збільшити експорт не лише нафти і природного газу, а й інших товарів дало безсумнівний результат. У десятиріччя, що передувало настанню кризи, експорт збільшився з 11,5 млрд. дол. у 1988 до 41,8 млрд. дол. у 1997. Через несприятливі внутрішні і зовнішні умови в 2001 імпорт знизився на 8,14% і експорт - на 9,8%. Однак у 2002 загальний обсяг експорту перевищив 52,3 млрд. дол. Країна стала одним з найбільших у світі постачальників фанери, наприкінці 1980-х посіла чільне місце як експортер тканин і швейних виробів (на які припадає близько третини експорту продукції обробних галузей), взуття, меблів, цементу, чорних металів і скляного посуду. З сільськогосподарської продукції Індонезія експортує пальмову олію, каучук, чай, каву, хину, тютюн, гвоздику і перець. Серед країн, до яких надходять експортні поставки, станом на 2003 виділялися Японія (22,3%), США (11,1%), Сингапур (8,9%%), Республіка Корея (7,1%), Китай і Сянган (6,2%), Тайвань (4,2%, в 2002). Колись великий імпортер мінеральних добрив, рису, цукру, деяких фармацевтичних препаратів, Індонезія в 1980-і та 1990-і в великих кількостях імпортувала залізну руду і сталь, засоби автоматизації, електронне і транспортне обладнання, пластмаси, продукцію хімічної промисловості. У 1985, 1986 і 1987 уряд оголосило про значне ослаблення контролю над імпортом. Обсяг імпорту в 2002 досяг 32,1 млрд. дол. - що на 6,2 млрд. дол. більше, ніж у 1991. Головні торговельні партнери в 2003 - Японія (13%), Сингапур (12,8%), Китай (9,1%), США (8,3%), Таїланд (5,2%), Австралія (5,1%), Південна Корея (4,7%), Саудівська Аравія (4,6%). Іноземні капіталовкладення. Серйозну спробу зменшити втручання держави в інвестиційну сферу було зроблено після падіння світових цін на нафту на початку 1980-х років. На зміну об'ємному, заплутаному переліку областей економіки, відкритих для іноземних капіталовкладень, у 1989 було складено невеликий "заборонний" список, в якому вказувалися закриті для зарубіжних інвесторів сфери діяльності. Наприкінці 1998 уряд переглянув цей список у бік ще більшого скорочення. У ряді секторів економіки з 1994 було розширено практику, що допускала створення фірм із 100-відсотковою участю іноземного капіталу, особливо за умови, що основна частина вироблюваної продукції йде на експорт. З 1967 до середини 1998 уряд Індонезії схвалив у цілому приблизно 6200 інвестиційних пропозицій, які надійшли через кордон і не стосуються нафтової промисловості, на суму 217 млрд. дол. Приблизно 35-40% цих домовленостей було реалізовано. У 1995 готовність до капіталовкладень, не пов'язаних з нафтовидобутком і нафтопереробкою, з боку іноземних підприємців виразилася в рекордній цифрі 39,9 млрд. дол. Як головне зовнішнє джерело інвестицій виступала Японія, а за нею шли Сінгапур, Південна Корея, Сянган (Гонконг) і США. Нарівні з нафтогазовим і гірничовидобувним сектором, найбільш привабливими для іноземних інвесторів вважаються целюлозно-паперова, харчова і електротехнічна промисловість, а також банківське сфера, транспорт і інфраструктура, сфера туризму і телекомунікацій. Однак внутрішньополітична й економічна нестабільність, високий рівень корупції, суперечність інвестиційної політики створюють надто несприятливий інвестиційний клімат. Обсяг іноземних інвестицій у 2001 становив 9 млрд. дол., знизившись порівняно з 15,4 млрд. дол. у 2000.

Інші цікаві матеріали

Житлово-комунальне господарство
Галузь соціальної сфери, яка займається обслуговуванням житлового фонду. Благоустрій житлового фонду дуже неоднорідний.[8]. Розвиток житлово-комунальної сфери спрямований на удосконалення системи управління, проведення економ ...

Комплексна фізико-географічна характеристика Австралії
Австралія - найменший материк на Землі. Разом із прилеглими до неї островами вона цілком повністю лежить в південній півкулі. Назва цього материка, який був відкритий та заселений найпізніше, у порівнянні з іншими матер ...

Рекреаційний комплекс
Комплекс задовольняє потреби населення в оздоровленні, відпочинку і змістовному проведенні вільного часу. В рекреаційний комплекс входять такі об’єкти інфраструктури, як санаторії і пансіонати, будинки і бази відпочинку, тури ...