Актуальні проблеми географічного кубійовичезнавства
23 вересня 2000 р. виповнилося сто років від народження, а 2 листопада — п'ятнадцять років від смерті видатного українського географа і картографа, енциклопедиста і громадського діяча Володимира Кубійовича. Географічна громадськість України гідно відзначила першу з цих дат. Було організовано три наукових конференції (Львів, Тернопіль), в т.ч. одна міжнародна, ряд ювілейних засідань (Київ, Івано-Франківськ, Луганськ, Львів). Вчені Львова, Тернополя, Києва, Івано-Франківська та інших міст виступили у засобах масової інформації, в т.ч. на центральному телебаченні і радіомовленні і розкрили перед громадськістю України науковий і суспільний доробок великого сина України. Створено науково-популярний фільм про Володимира Кубійовича (автор О.Шаблій). Письменник Роман Коритко пише художню повість про життєвий шлях вченого і громадського діяча.
Разом з тим ці, як і попередні заходи (видання автором цієї статті книги про В. Кубійовича, а також двох томів його праць [1, 2, 5] та ін.) показали, що дослідження наукового доробку В.Кубійовича в Україні лише починається. Причини зрозумілі: по суті, до 1985 року ім'я В.Кубійовича було викреслено більшовицьким окупаційним режимом із списків українських вчених-географів і картографів, а його праці були заборонені і знаходилися у спецхранах. Лише науковці Польщі могли собі дозволити посилатися на наукові розвідки В.Кубійовича, присвячені пастушому життю у Карпатах і проблемам використання земельних угідь. Особливо замовчувалася картографічна діяльність ученого, зокрема його фундаментальний "Атлас України і сумежних країв" (Львів, 1937). Та й тепер, вже у незалежній Україні, відчувається прохолодне ставлення до особистості цієї знакової фіґури українства ХХ ст.
Отже, назріла нагальна необхідність фундаментального дослідження життя і творчості великого сина України — професора Володимира Кубійовича. Цю ділянку українознавства ми називаємо кубійовичезнавством.
Що ми розуміємо під кубійовичезнавством? Щоб відповісти на це непросте питання, слід поглянути на аналогії в інших сферах наукового знання. У такому випадку побачимо: найбільше різні "знавства" поширені у сфері літературних наукових досліджень. Розвиваються і принаймі добре відомі шевченко-, франко- та лесезнавство. В історичній науці — це грушевськознавство, крип'якевичезнавство тощо. В цих "окремих" сферах "пізнання особистостей в історії науки" існує поважна джерельна база: багато-чисельні наукові розвідки, монографії, збірники праць, спогади та ін.
З певною дозою ймовірності можна окреслити головні риси (аспекти, напрямки) дослідження персоналій у науці. Відзначимо найважливіші з них: а) портрет вченого; б) його місце у методологічних, теоретичних і методичних координатах науки; в) еволюція його поглядів на досліджувані явища, об'єкти і процеси; г) аспекти і напрямки наукових пошуків; д) науково-організаційна діяльність; е) вивченість наукового доробку вченого в цілому і з окремих аспектів та ін.
Звичайно, такі вчені як Іван Франко чи Михайло Грушевський, а серед географів — академік Степан Рудницький чи проф. Володимир Кубійович були неординарними фіґурами. Вони належали до певних фахових, соціальних, суспільних груп української спільноти. Але водночас були особистостями-пассіонаріями, що прокладали нові шляхи у розвитку українознавства. На них орієнтувалася і орієнтується українська спільнота як на загальновизнаних лідерів. Разом з тим — це були звичайні люди з їх щоденними турботами, радощами і болями, родинним щастям і добуванням засобів на прожиток та ін. Нарешті, кожен з них характеризувався закладеними ще на генному рівні психологічними особливостями, набутими цивілізаційними рисами, які проявлялися у виборі ними життєвих орієнтирів, сповідуванні певної ціннісної системи у громадській і родинній поведінці, виборі середовища праці і дозвілля і т.д. і т.п.
Не можна не брати до уваги і суспільного середовища, у якому жив і творив учений. Це середовище витворювало систему викликів, на яку у цілому чи частково відгукувалися учені, особливо у сфері гуманітарних, суспільних наук. Так, на початку ХХ століття і особливо у 20-30-х його роках гостро стояла проблема створення української самостійної соборної держави. На неї відгукнулися і її розв'язували не лише політичні борці за волю України, але й передусім багато учених — істориків, політологів, етнографів, демографів та географів. Саме серед останніх і були фундатор української наукової географії акад. Степан Рудницький і його спадкоємець проф. Володимир Кубійович.
Отже, можемо зробити деякі висновки щодо наукового дослідження особистостей у науці:
1) сфера цих дослідів належить до вивчення персоналій в науці;
2) ця сфера і сукупність пов'язаних з нею проблем є міждисциплінарним об'єктом (персоналії передусім вивчаються наукознавством, психологією, соціологією та історією науки, конкретною науковою галуззю, у якій працював той чи інший учений та ін.);
Інші цікаві матеріали
Адміністративно-територіальна реформа в Україні
Адміністративно-територіальний поділ (АТП) - найбільш виразно помітна,
юридично закріплена форма регіоналізації суспільства. Він являє собою поділ
території держави на адміністративно керовані частини
(адміністративно-т ...
Рекреаційна географія
Поступово охоплюючи всі сфери людської життєдіяльності
рекреація і туризм стають невід'ємною складовою сучасного життя. В усьому світі
вони перетворилися на вагомий і визнаний чинник економічного розвитку.
«Мультиплікац ...
Розміщення продуктивних сил Київської області
Кожна людина, становлячи частину людського суспільства, живе
на деякій території, де відбуваються певні економічні явища. Для неї, як для
інтелектуальної одиниці всесвіту, дуже важливо знати ці явища, адже саме вони,
в ...