Актуальні проблеми географічного кубійовичезнавства

Геокультурні проблеми: процеси ноосферизації української нації, зміна типу матеріальної культури українства із аграрного та індустріального на постіндустріальний та інформаційний; звуження (розширення) сфер впливу української мови і української культури; деколонізація України і вестернізація; релігійні конфесії і міжконфесійні стосунки; регіональна культурна та конфесійна політика тощо.

Геосоціальні проблеми: формування національної еліти, соціальна стратифікація українського суспільства, розподіл багатства і бідності між регіонами і соціальними групами; соціальні аспекти деурбанізації і вимирання села; злочинність, її омолодження та інтернаціоналізація; наркоманія; проблеми молоді, соціальний захист населення; регіональна соціальна політика в Україні.

Геоекономічні проблеми: формування і реструктуризація національного комплексу України; розв'язання паливно-енергетичної, продовольчої, сировинної та ін. економічних проблем; Україна у світовій, євразійській та європейській економічній системах і у глобалізаційних економічних процесах; на міжнародних транспортно-економічних комунікаціях; інтеграція України у європейські економічні структури; Україна у Чорноморському економічному співробітництві; Україна в її економічних відносинах з сусідами першого і другого порядку; реґіональна економічна політика тощо.

Геополітичні проблеми: зміна геополітичного положення України після проголошення її держа-вної незалежності (1991 р.); Україна на політичній карті Європи і Євразії; Україна і НАТО; місце України у глобальних геополітичних концепціях і доктринах; геополітична доктрина Міжмор’я; військово-промисловий комплекс України і політичні проблеми конверсії та роззброєння; електоральна географія України; демократизація українського суспільства; радикалізація суспільства у зв’язку із системною його кризою; державно-територіальний політико-адміністративний устрій та ін.

Однією з надзвичайно актуальних у географічному українознавстві є проблема історії розвитку національної географічної науки. Вона може розв'язуватись спільно з історичною наукою. Тут дуже важливо є розкрити історію формування української національної географії в контексті світової і європейської науки, здійснити наукову періодизацію цього розвитку; внесок українських вчених у розвиток вітчизняної і світової географічної науки; рецепція (відображення) України, її географії у джерелах європейських та інших вчених, мандрівників, дипломатів, місіонерів тощо.

Звичайно, усі названі проблеми входять і до географічного кубійовичезнавства. Однак у сучасних умовах слід особливу увагу зосередити на двох корінних проблемах. Це проблема політичної географії і геополітики України і проблема демогеографії нашої держави в цілому і в її окремих реґіонах (відомо, що Володимир Кубійович написав низку статей з питань демо- і етнографії окремих українських земель [1, с. 153-189, 247-296].

У першій проблемі надзвичайно актуальним є питання політико-географічного положення України. Багато географів, починаючи від Ф.Ратцеля, вважають це питання суттєвим для землезнавчого, особливо політико-географічного вивчення країни. При вивченні географічного положення особливу увагу слід звертати на те, чи є країна об'єктом чи суб'єктом міжнародних стосунків, який вплив на її розвиток має розташування на незамерзаючих морях, на міжнародних торговельних шляхах, поблизу вогнищ війни і міждержавного напруження, аґресивних сусідів. У минулому С.Рудницький і В. Кубійович наголошували на впливі природно- і культурно-географічного положення. Так, Володимир Кубійович вважав, що "Україна відрізняється від інших країн Східної Європи передусім своїм географічним положенням над останньою віткою Середземного моря і завдяки цьому положенню вона є мостом поміж Східною Європою і середземноморськими країнами" [3, с.3]. І ще, точніше: "українська етнографічна територія (це писалося, коли не було самостійної держави. — О.Ш.) лежить у південній частині Східної Європи — на північних берегах Чорного і Озівського моря, на границі нерозчленованої Східної Європи й останньої відноги теплого Середземного моря, на границі Східної Європи й Передньої Азії" [4, с.410]. Як і С.Рудницький, В.Кубійович підкреслював межовість положення України між Заходом і Сходом, її розташування на перехресті великих шляхів, які приносили не раз їй багато користі, але ще більше лиха.

У наш час, коли Україна стала суб'єктом міжнародного права, до її географічного положення слід підходити з новими мірками. Зокрема, корінним чином змінилося її політико-географічне, геополітичне і геостратегічне положення. Тепер Україну слід розглядати у системі країн Європи і Євразії — передусім її сусідське (сусіди першого і другого порядків), реґіональне (континентальне) і навіть глобальне положення через призму її політичних, культурних, соціальних та економічних інтересів. Наприклад, економічні, зокрема енергетичні інтереси України, вимагають зосередження уваги на південно-східному її геостратегічному напрямі — Близькому, Середньому Сході, Кавказі, Центральній Азії тощо. Цей азіатський напрям дасть можливість "завоювати" і нові ринки збуту для українських промислових і сільськогосподарських товарів. Специфічними стають довготривалі європейські інтереси України. Внаслідок цих та інших змін у географічному розподілі стратегічних інтересів категорія положення держави починає трактуватися як багатовимірний феномен, що формує своєрідну систему координат, які визначають загальні особливості функціонування держави у сусідському, реґіональному та світовому геопросторі. Таким чином, досліджуючи географічне положення України з позицій її геостратегії і функціонування держави у реґіональних і глобальних просторах, ми розвиваємо кубійовичезнавство на початку третього тисячоліття.

Інші цікаві матеріали

Країни Бенілюксу та Нідерланди
Бенілюкс — це економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу. Його формування почалося з валютної угоди й митної конвенції цих держав, які згодом уклали договір про створення економічного союзу. Цим договором перед ...

Вугільна промисловість України і Польщі сучасний стан та перспективи
У Європі на сьогодні тільки дві країни, – Україна і Польща, – зберегли вугледобувну промисловість, яка працює як для енергетичного, так і для металургійного сектора економіки. При цьому якщо Польща практично завершила ї ...

Територіально-виробничі комплекси України
Із середини 50-х років чітко намітилися регіональні проблеми, пов’язані з великомасштабним залученням у господарський оборот великих джерел ресурсів з метою створення нових баз нафтової, газової, електроенергетичної й і ...