Закономірності розвитку процесу містобудівництва на території України у Середньовічний період (V-XVII ст.)

Однією з найважливіших властивостей міста як екосистеми є динамізм, який проявляється у зміні якісних і кількісних характеристик його природних і антропогенних складників у просторі та часі. Це обумовлює актуальність вивчення особливостей розвитку як окремих міст, так і міської мережі в цілому на певних історичних етапах. Історико-географічний аналіз спрямований на осягнення глибинних національних коренів утворення міст, трансформацію загальних принципів та підходів до містобудівництва. Важливим етапом такого аналізу є встановлення генетичного зв’язку міст, що існували на різних історичних етапах, із сучасними містами.

Питання закономірностей формування національної мережі міст турбували багатьох вчених географів [1, 3, 7, 8, 9 та ін.] та істориків [2, 5 та ін.]. Цінні відомості про історичні, політичні й географічні причини утворення міст та їх долю містить фундаментальна робота з історії України-Руси Михайла Грушевського, яка була опублікована наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. [2]. Результати сучасних історико-географічних досліджень мережі міських поселень викладені в роботах Г.М.Лаппо, Е.П.Перцика , О.Ю.Дмитрука [3, 7-9]. Важливу інформацію про матеріальну й культурну спадщину містять праці з історії архітектури і містобудівництва [4, 6, 10].

Для розуміння містобудівництва як соціально-економічного явища на даному етапі можуть послужити перш за все історичні відомості. З метою встановлення загальних особливостей і закономірностей містобудівельної діяльності на загальному історико-культурному тлі у середні віки ми застосуємо історичні рубежі, прийняті медієвістикою (від лат. Medium aevum – середні віки). Згідно з основними положеннями за початок середньовіччя прийнято вважати V ст., коли відбувається занепад Римської імперії і починається епоха феодалізму, а за кінець – другу половину XVII ст., яка ознаменована промисловою революцією [8].

У ранньому середньовіччі (V-XI ст.) територію сучасної України заселяли племена і народності, які належали до різних етнічних груп та відрізнялися за особливостями оспособу життя, побуту, моральних норм, що вплинуло на матеріальну культуру, у тому числі містобудівельну. Північні землі були заселені слов’янськими народами, на степових просторах панували кочові й напівкочові язичеські племена, а в гірських, карпатських краях – карпатські народності та племена точно не встановлених етносів [2, Т.1, с. 127].

Перші суто українські міста були утворені саме у цей період в північній і західній частинах сучасної території країни, однак питання встановлення точного часу їх народження є досить суперечливим через брак відомостей. Утворенню міст (на той час „городів” – огорожених, безпечних місць), передувала стадія протогородів. Кожен із них мав тільки одну або декілька ознак міста (концентрація населення, спеціалізовані ремесла, торгівля тощо). Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия”, що виник наприкінці V ст.

Київ став вихідною точкою формування нової державної організації. Це було природно, бо він мав сприятливе географічне положення завдяки тому, що до нього стікається більшість східноєвропейських рік (Дніпро, Прип’ять, Десна, Тетерів, Березина, Сож). Таке положення давало йому можливість мати розгалужені економічні зв’язки і зручний контроль над східнослов’янськими племенами – деревлянами, дреговичами, кривичами, сіверянами. Названі річки з їх притоками були у верхів’ях пов’язані через волоки з річками басейнів Балтійського, Каспійського, Азовського морів, а Дніпром, через Чорне море – із Середземним. Київ був найбільшим торговельним і найбагатшим містом на цілім просторі пізнішої Руської держави. Саме у ньому та інших давньоруських містах спостерігаються зав’язки державного життя десь у VI-VII ст., коли з метою оборони з’являється воєнна десятинна організація, а найпізніше, у VIII ст. розвивається князівсько-дружинний устрій.

Протягом ІХ-Х ст. відбувається об’єднання руських земель у потужну державу Київську Русь. Системи „городів” становили наче скелет Київської держави. З того часу відомими стають Чернігів, Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький), Любеч, Коростень, Вишгород, Володимир-Волинський, Ужгород та інші. Доля і роль історичних міст землі української були дуже неоднаковими.

Інші цікаві матеріали

Земельний кадастр і використання земель Ковалівської сільської
Земля є вихідною матеріальною основою добробуту як кожної людини окремо, так і суспільство в цілому, оскільки виконує функції головного засобу виробництва в сільському і лісовому господарствах; просторового базису для р ...

Особливості територіально–галузевої структури Автономної Республіки Крим
Крим – це особливий культурно-історичний регіон України. Кримська земля береже пам`ятки всіх історичних епох, тому її прийнято називати музеєм під відкритим небом, золотим дном для археології. Історичне минуле Криму сві ...

Планування та організація виконання комплексу топографо-геодезичних робіт при
Актуальним питанням в даному курсовому проекті є планування і організація виконання комплексу топографо-геодезичних робіт при створенні планів в масштабі 1:2000 для ведення кадастру на території міста Вижниця Чернівецьк ...