Оцінка здійснення земельної реформи.

по-перше, об'єктом реформування став весь сільськогосподарський земельний фонд країни, а не тільки землі, вилучені з земель колгоспів та радгоспів і передані до складу земель запасу для перерозподілу;

по-друге, у дію введено нову „рушійну силу" земельної реформи - членів сільськогосподарських підприємств. На попередніх етапах реформи вони відігравали пасивну роль, а тепер громадяни - члени таких підприємств одержали право ініціювати процес приватизації земель.

Паювання земель створило правові й організаційні передумови для здійснення реструктуризації колективних сільгосппідприємств шляхом створення на їх основі сільськогосподарських формувань ринкового типу. Та на превеликий на жаль, вжиті заходи не відзначалися комплексністю.

Здійснення земельної реформи проводилось не за допомогою чіткого організаційно-правового механізму, який дозволив би управляти процесом реформування земельних відносин, стабілізувати фінанси, широко залучи­ти інвестиції в аграрний сектор, поліпшити вирішення соціальних проблем на селі, зробити землю реальним джерелом доходів. І цей механізм повинен би був базуватися на достатній та юридично визначеній ролі держави в проведенні земельної реформи, що не було розроблено.

Для забезпечення реформування земельних відносин держава мала взяти на себе виконання таких основних функцій, як законодавче, організаційно-методичне, фінансове забезпечення земельної реформи. Підґрунтя юридичної демонополізації земельної власності було закладено ще Законом України від 30 січня 1992 р, „Про форми власності на землю", згідно з яким поряд з державною введено колективну і приватну форми власності на землю.

Введення колективної власності на землю обумовлено не юридичними, а політичними факторами. Формально за його допомогою передбачалося досягти поєднання двох прогресивних принципів організації сільськогосподарського виробництва: переваг великих сільськогосподарських підприємств, а також надання безпосереднім виробникам, сільськогосподарської продукції статусу господаря землі. Однак право колективної власності на землю закріплено в кодексі таким чином, що при його реалізації досягається лише збереження недоторканими земельних масивів колективних сільськогосподарських підприємств - правонаступників колгоспів і радгоспів. Адже розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, мало здійснюватися за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

З юридичної точки зору інститут права колективної власності є нетиповим правовим утворенням. По суті, в ньому еклектично поєднано елементи інституту права приватної власності юридичних осіб та елементи інституту права спільної власності фізичних осіб. Причому перші, як це передбачено в Земельному кодексі, відіграють домінуючу роль у такому поєднанні.

З прийняттям Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. роль елементів інституту права спільної власності фізичних осіб в інституті права колективної власності на землю значно зросла. Через те, що:

по-перше, на відміну від кодексу, який визначає середню земельну частку, згідно з указом розмір земельної частки (паю) визначається один раз і фіксується в сертифікаті до виходу члена колективного підприємства з його складу;

по-друге, при обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються лише кількість членів колективних сільськогосподарських підприємств (сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств), що веде до значного збільшення розміру земельної частки;

по-третє, з прийняттям указу кожен член підприємства, кооперативу, товариства мав право безперешкодно розпоряджатися своєю земельною часткою (паєм), тобто продати, подарувати, обміняти, закласти її чи передати у спадщину, або ж безперешкодно вийти зі складу підприємства, кооперативу, товариства та одержати безкоштовно у при­ватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості). Граничний розмір загальної площі земельної ділянки, що може бути у приватній власності громадянина після виходу зі складу підприємства, кооперативу чи акціонерного товариства, не може перевищувати граничного розміру земельних ділянок, які надаються для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто 50 га ріллі і 100 га усіх земель.

Однією з форм власності на землю, легалізованою з прийняттям Закону „Про форми власності на землю" та Земельним кодексом у редакції від 13 березня 1992 р., є приватна власність.

Значення приватної власності на землю найповніше можна визначити за встановленим законодавством обсягом прав власників земельних ділянок. Згідно зі ст. 39 „Права власників земельних ділянок і землекористувачів" Земельного кодексу власники земельних ділянок мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і на доходи від її реалізації;

Інші цікаві матеріали

Створення топографічного плану стереографічним методом на Жмеринському
Фотограмметрія вивчає властивості фотозображення, методів його отримання і вимірювання, розробка приладів для вимірювання і перетворення фотознімків. Фотограмметрія особливо поширена в топографії. Переважна більшість ка ...

Транспорт і зв'язок
Головною ціллю в транспортної галузі є більш повне, безпечне, якісне задоволення потреб населення та економіки району у послугах транспорту, поліпшення транспортно-експлуатаційного стану автомобільних доріг і мостів, планомірни ...

Дослідження сильних і суховійних вітрів на Дніпропетровщині
Курсова робота присвячена темі „ Досліджування сильних і суховійних вітрів на Дніпропетровщині ”. Дослідження швидкості вітрів та суховіїв, динаміки змін є досить актуальними для народного та сільського господарства ...